ГО́ВІР, вору, ч.
1. тільки одн. Звучання розмови; гомін. В німецьких окопах чувся приглушений говір (Кучер, Чорноморці, 1956, 169); * Образно. Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав (Ле, Клен. лист, 1960, 86).
2. лінгв. Те саме, що гові́рка 1. Опріч знання різних діалектів, треба мати дуже музикальне вухо, щоб зловити усі відтінки говорів (Коцюб., III, 1956, 312); Він.. знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича (Фр., IV, 1950, 273); // тільки одн., розм. Те саме, що гові́рка 3. Коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцькай вигукує своїм співучим подільським говором: — ..Так, наче в пекло! (Гончар, І, 1954, 40); * Образно. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову (Мирний, II, 1954, 48).
3. розм. Різні розмови; поголос, чутки. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника (Мирний, III, 1954, 381).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 100.