ГОНОРОВИ́ТИЙ, а, е, розм. Те саме, що гонори́стий. Балабуха був трохи гоноровитий: йому хотілось почванитись перед гусарами своєю жінкою (Н.-Лев., III, 1956,134); Він справді почував себе нащадком гоноровитої козацької старшини (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 217).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 123.