ГО́НЧИЙ, а, е.
1. мисл. Який швидко бігає, привчений гнати звіра (про породу собак). Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину (Коцюб., 1,1955, 399); // у знач. ім. го́нчий, чого, ч.; го́нча, чої, ж. Собака цієї породи. Троянці в роги затрубивши, Пустили гончих в чагарі (Котл., І, 1952, 181); — Нехай коней сідлають та щоб гончих і хортів на швори позбирали! (Стор., 1, 1957, 290).
2. перен. Пов’язаний з гонитвою (у 1 знач.) за ким-, чим-небудь. За обома джентльменами розіслано гончі листи (Фр., VII, 1951, 441); Я рвонулась перед себе, але мене скоро завернули гончі поліцаї (Вільде, Пов. і опов., 1949, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 124.