ГОРЛА́НИТИ, ню, ниш, недок., розм. Те саме, що горла́ти. Ідучи [з корчми] додому, горланив [Проць] на ціле село (Стеф., І, 1949, 22); Село жило своїм одвічним життям — горланили півні, вдалині валували собаки, мукали телята й ревли корови, скрипіли журавлі колодязів (Збан., Малин. дзвін, 1958, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 132.