ГОРО́ДНИК1, а, ч.
1. Той, хто займається городництвом; овочівник. Просився вовк у пастухи, а свиня в городники (Укр.. присл.., 1955, 156); Великою популярністю користуються виступи найстарішого городника колгоспу (Рад. Укр., 19.УІІІ 1959, 1); // розм. Той, хто торгує городиною. Коли Нур’ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече (Тулуб, Людолови, І, 1957, 264); Під вечір на ринку навантажили непродану городину, за що дістали від городника кілька штук помідорів, огірків і зеленого перцю (Томч., Готель.., 1960, 118).
2. іст. Селянин феодально-кріпосницької України, який мав невелику присадибну ділянку (город) і відбував панщину. Городники мали двори і городи, а частина з них — і невеликі поля (Іст. УРСР, І, 1953, 129).
ГОРО́ДНИК2, а, ч., іст. Ремісник-будівельник, який споруджував міські укріплення, огорожі. В писаних джерелах названі дві ремісничі спеціальності, пов’язані з дерев’яним будівництвом, — «древоделы» (теслярі) і «городники»,— будівники міських укріплень (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 431); Поновив і зміцнив його [замок] Київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом (Тулуб, Людолови, І, 1957, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 136.