ГРЮК1, виг. Уживається як присудок за знач. грю́кати. Майнула блискавиця. Далі, мов велетенським молотом по ковадлі: грюк посеред лісу (Вас., II, 1959, 329); Північні вітри ставнями по вікнах — грюк! (Ковінька, Кутя.., 1960, 115); Тільки-но вони приховали Юрка — грюк у двері… (Вишня, І, 1956, 258).
ГРЮК2, у, ч. Короткий уривчастий звук від удару по чомусь, падіння чого-небудь і т. ін. З-під ніг з грюком сунуться чималі шматки глини… (Мирний, III, 1954, 298); 3 шумом, з грюком відчинилися двері — вбіг знадвору Василько (Гончар, Таврія.., 1957, 445).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 183.