ГРЮ́КІТ, коту, ч. Сильний уривчастий звук від удару по чомусь, падіння чого-небудь і т. ін.; ряд таких звуків. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон халупки, розлягався раптовий грюкіт у віконце (Коцюб., 1, 1955, 375); Кожного ранку в тюремних коридорах здіймались метушня, грюкіт, дзвін металу (Збан., Єдина, 1959, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 184.