ГУ́ДИНА, и, ж., збірн. Стебла, гілки виткої, повзучої або сланкої рослини (перев. про родину гарбузових). — Гарненько намніть йому, шибеникові, уші [вуха]: хай не лазить по чужих городах та не псує на огірках гудини (Вас., І, 1959, 118); Маленькі кущики буйно розрослися, довгу цупку гудину рясно вкривали жовті квіточки й на землі лежали, то закручуючись кінцями, як півмісяці, то вигинаючись чудними кривульками, великі світло-зелені огірки (А.-Дав., За ширмою, 1963, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 189.