ГУДІ́ННЯ, я, с. Дія за знач. гуді́ти 1, 2 і звуки, утворювані цією дією. Їй почало здаватися, що вона засинає, заколисана гудінням вітру (Хижняк, Тамара, 1959, 257); Її вуха ловили шепіт дерев, дзюрчання струмка, гудіння невидимих бджіл (Ткач, Арена, 1960, 57); — А-а-а! — закричала Саня, але крик її потонув у гудінні, шипінні й свисті паровоза (Собко, Звич. життя, 1957, 174).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 189.