ГУ́ЛКО. Присл. до гулки́й. Пані, глянувши на неї, зареготалася, дзвінко, гулко так залилася… (Мирний, III, 1954, 156); Кімнату відчиняли весною, вона була простора й порожня, в ній відкликався гулко гомін міста (Тудор, Вибр., 1949, 317).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 191.