ГУПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм. Підсил. до гу́пати. Несамовито гупотіли [люди], свистіли, кричали — шум обурення бурхав уже під саму трибуну (Гончар, II, 1959, 189); // безос. [Голос:] Якийсь чоловік спустився в балку… А десь далеко гупотить (К.-Карий, II, 1960, 282).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 195.