ГУ́РКАННЯ, я, с., розм. Дія за знач. гу́ркати і звуки, утворювані цією дією. — Я теж чув, — відповів на бігу Григорій Федорович, поспішаючи до сінець [сінців], бо гуркання в двері не припинялося (Епік, Тв., 1958, 157); Увірветься нитка, й затихне на якийсь час гуркання прядки (Мирний, II, 1954, 294).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 195.