ГУРЧА́ННЯ, я, с., розм. Дія за знач. гурча́ти і звуки, утворювані цією дією. З пшениці, навіть проти вітру, чулося гурчання танкових моторів (Кучер, Чорноморці, 1956, 133); В кімнаті якийсь час панувала тиша, що її порушувало гурчання струмочка води десь за дверима (Досв., Вибр., 1959, 247).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 197.