ГУ́ЦНУТИ, ну, неш, док., перех. і неперех., розм.
1. Однокр. до гу́цати. Гуцнув [Павло Катрю] ще й у хаті аж до стелі, раз і вдруге (Кучер, Трудна любов, 1960, 298); Машина гуцнула на повороті, технік стукнувся потилицею об кабіну (Вітч., 1, 1947, 10).
2. Упасти з великою силою, створюючи шум. Мар’ян.. так штовхнув свого свата в запалі груди, що той поточився й гуцнув на землю (Чорн., Визвол. земля, 1959, 188).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 200.