ДВИГОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і без додатка, однокр., фам.
1. Підсил. до двигну́ти 3. Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 35); А чорт помітив, що Терентій хитрує, та як розлютується, як підскочить до чоловіка, як двигоне його.. кулаком (Стельмах, Хліб.., 1959, 61); * У порівн. «…Тихонюк… Юрко… сватання… Катерина…» — і мов поліном хто у груди двигонув (Хотк., II, 1966, 106).
2. перен., фам. Збудувати що-небудь. Од вулиці — тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою. — Це хтось двигонув собі, так двигонув! (Головко, II, 1957, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 217.