ДВО́ЄЧКО, невідм., числ. кільк., збірн. Пестл. до дво́є. — От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки (Коцюб., І, 1955, 94); — Промов, серце, словечко, Як ми любилися двоєчко (Нар. лірика, 1956, 219).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 221.