ДЕРИ́ЛЮД, а, ч., рідко. Те саме, що зди́рник. [Мелешко:] Та з вас хоча роботу Вигнічує проклятий дерилюд! А з ковалів залізо вимагає (Коч., І, 1956, 447); — Дай цьому дерилюду синеньку, бо він такий, що здере з живого й мертвого (Стельмах, Хліб.., 1959, 176).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 252.