ДЕРУ́Н1, а́, ч., розм.
1. Те саме, що зди́рник. Піп — дерун: дере і з живого, і з мертвого (Укр.. присл.., 1955, 22); — Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, .. п’яницю, безсовісного деруна та ошуканця (Фр., IV, 1950, 315).
2. Той, хто забирає з гнізда яйця або пташенят диких птахів. — А ти часом не з тих, котрі з дерунів? Ну, ті, що яйця видирають, пуцьверінків із гнізд беруть (Донч., VI, 1957, 262).
ДЕРУ́Н2 див. деруни́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 254.