ДЕРЮ́ГА, и, ж., заст. Те саме, що де́рга 1. Убоге ліжко з дерюги Тобі під спину помостили; Холодне тіло округи Манаттям деяким прикрили (Щог., Поезії, 1958, 201); // перен. Старий драний одяг. Пропила дерюгу на Мусієву наругу, а Мусій кучеряв та дерюгу викупляв (Номис, 1864, № 12553).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 255.