ДИФІРА́МБ, а, ч.
1. У стародавній Греції — урочиста хорова пісня на честь бога Діоніса; //Літературний жанр, близький до оди або гімну. Його [О. Маковея] лірична муза, мабуть, не звикла складати оди, панегірики та дифірамби (Письмен. зблизька, 1958, 148); Ми пишемо історію, а не ювілейний дифірамб, і тому не можемо обходити мовчанкою хитання і помилки поета (Поезія.., 1956, 41).
2. перен. Перебільшена похвала. Тільки мама часом критикує гостріше, а Миша то смішить мене навіть своїми дифірамбами (Л. Укр.,У, 1956, 76); В їхніх [кореспондентів] щедро оплачених дифірамбах Асканія виступала романтичним островом (Гончар, Таврія.., 1957, 99).
Співа́ти дифіра́мби — надмірно захвалювати; вихваляти. М. Полевой співав дифірамби слабенькій і нині цілком забутій п’єсі К. Тополі [«Чари»] (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 237); Коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його (Гончар, І, 1954, 371).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 290.