ДИЯ́КОН, а, ч., церк. Помічник священика у відправі церковної служби; нижчий духовний чин. Ідуть аж три попи і четвертий диякон, та усе у чорних ризах (Кв.-Осн., II, 1956, 93); Багато віруючих несли ікони, простуючи слідом за священиками і патлатими дияконами (Шиян, Гроза.., 1956, 332).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 293.