ДОБРЯ́ЧИЙ, а, е, розм. Дуже добрий. Охрім був чоловік такий добрячий; аби кого побачив у біді, зараз вирятує, хоч там як утратиться (Вовчок, І, 1955, 95); Добрячі коні.. мчать поміж синіми разками хат (Стельмах, Хліб.., 1959, 75); Він стояв посеред хати в добрячих юхтових чоботях (Руд., Остання шабля, 1959, 44); Загнув [хазяїн] добрячу ціну, та вони й не сперечалися (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 327.