ДОВІ́РЛИВИЙ, а, е. Який легко довіряє або схильний довіряти кому-небудь. Старий Бондар.. до інших (тільки не до «панів») довірливий і зичливий (Л. Укр., III, 1952, 721); Робота, як і велике свято, робить людей довірливішими і близькими (Коп., Вибр., 1953, 8); // Який виражає довір’я (про погляд, посмішку і т. ін.). Вона дивилася на всіх великими, по-дитячому довірливими очима, що випромінювали м’яке, ласкаве світло (Жур., Вечір.., 1958, 195); Мар’ян виломлює з кільця шматок пахучої зморшкуватої ковбаси і довірливим рухом подає Плачинді (Стельмах, Хліб.., 1959, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 335.