ДОЗРІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до дозрі́ти2. Він подумав лише про хиткий білоцвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 15); І я ще тоді подумав: хіба не заслуговують на значно більше поширення в світі твори дозрілої вже, хоч і молодої білоруської літератури? (Рильський, III, 1956, 375).
2. прикм. Який дозрів; доспілий. П’янке повітря восени від яблук наливних дозрілих! (Тер., Правда, 1952, 69); Од худоби.. віяло молоком і дозрілою суницею (Стельмах, Хліб.., 1959, 487).
3. прикм. Який досягнув повного розвитку. Він, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрілим (Коб., III, 1956, 94); // Характерний для людини, що досягла повного розквіту фізичних і духовних сил. З Києвом пов’язані його юність, його молодість, його дозрілі літа, його життя, його творчість (Рильський, Веч. розмови, 1962, 18).
4. прикм., перен. Який повністю сформувався. Багато зібрав Кобзар з рідного поля, засіяного невтішними сльозами і политого невинною кров’ю, добірних зерен дозрілого гніву народного (Слово про Кобзаря, 1961, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 349.