ДОПІ́РУ, діал.
1. присл. Тільки що, щойно. Де був допіру, — Ларько вже забув, та й навіщо йому теє знати: де був — нема тепер (Вас., І, 1959, 104); Вона була свіжа, ніби допіру вийшла з моря (Кучер, Чорноморці, 1956, 14).
2. спол. Тільки. — Дивись, Романе, тобі всюди і шана, і хвала. Допіру глянуть на твої погони, на п’ятикутну зірку.., одразу капелюхи з голів… (Вітч., 1, 1947, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 372.