ДОСХОЧУ́, присл.
1. До повного задоволення. [Тетяна:] Заграйте, дідусю, такої, щоб я досхочу натанцювалася (Кроп., V, 1959, 170); Діти поскидали.. свій хутряний одяг і ласували досхочу і черешнями, і абрикосами (Ів., Вел. очі, 1956, 14).
2. Скільки завгодно; вдосталь. Спасибі Іллічу — у нас хліба досхочу (Укр.. присл.., 1955, 378); Вони міські були, міщани, і заможні, — всього було досхочу (Вовчок, І, 1955, 35); Посередині буди стояла залізна піч, в якій палили цілу ніч, бо дров було досхочу (Ірчан, II, 1958, 255).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 391.