ДОТЕ́ПА, и, ж., розм., рідко.
1. Надто тямуща в якій-небудь галузі людина; знавець своєї справи. Суддею у нас був такий дотепа.
2. заст. Дотепність (у 1 знач.). — Тебе я поважаю за твою дотепу та завзяття (Метл. і Кост., Тв., 1906, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 392.