ДРАНТИ́ВИЙ, а, е, діал.
1. Драний. Його дрантива сорочка була брудна, немов кілька місяців непрана (Фр., І, 1955, 273); Вітер, пробравшись крізь дрантиву покрівлю, гуляє по пустці, аж свистить (Речм., Весн. грози, 1961, 4).
2. зневажл. Поганий, негідний. Між вами й Кармелою сьогодні став отой дрантивий молодик, що його звуть, здається, Михайликом (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 262); // Слабий. Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала [баба] (Стеф., І, 1949, 87).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 407.