ДРУЖИ́ТИ, дружу́, дру́жиш, недок.
1. неперех., з ким. Бути в дружбі з ким-небудь. З Латином у сусідстві жив [Турн], Дочці і матері прикметний, І батько дуже з ним дружив (Котл., І, 1952, 166); Шевченко дружив з Чернишевським, Щепкіним, з родиною Толстих (Тич., III, 1957, 335); * Образно. Виявилось, що Мітла й Півень хоч і виросли на Дніпрі, а з водою не дружили (Панч, III, 1956, 369); // без додатка. Виявляти взаємну прихильність, відданість, довір’я один до одного. Дружили ми, а пройдуть літа, І, може, стрінемось не ті (Граб., І, 1959, 65); Якщо народи будуть дружити, вони зуміють знищити перешкоди на шляху до миру (Рад. Укр., 9.IV 1957, 1); * Образно. На руїнах старої Росії, Де дружили казарма й тюрма, Спілка трудящих чоло підійма, Зерно невидане сіє! (Рильський, І, 1956, 124).
2. перех., розм., рідко. Те саме, що одру́жувати. — Чи купує хто, чи продає, чи дитину дружить, без мене не обійшлося (Март., Тв., 1954, 210).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 424.