ДРІМО́ТА, и, ж.
1. Напівсонний стан; неміцний, чуткий сон. Бухнули клуби густого, гарячого диму до сов’ячого замку, побудилися Сови з солодкої дрімоти (Фр., IV, 1950, 116); Ганна мріє, дрімає і крізь мрію й дрімоту прислухається до того, що говорить Мотя (Коз., Сальвія, 1959, 24).
2. перен. Стан спокою, нерухомості. Ці слова він і сам промовив так тихо, неначе боявся сполохати ту тишу, ту дрімоту засипаючого садка (Н.-Лев., IV, 1956, 90); Проспівав півень, і знову весь хутір поринув у дрімоту (Кучер, Чорноморці, 1956, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 419.