ДУБ, а, ч.
1. Багаторічне листяне дерево з міцною деревиною та плодами — жолудями. Товсті граби, берести, дуби, клени стояли, ніби густо наставлені стовпи, з зеленою покрівлею зверху (Н.-Лев., II, 1956, 209); Дуб стояв, не скинувши ще сухого торішнього листу (Смолич, V, 1959, 646); * У порівн. Паллант.. стоїть, як твердий дуб (Котл., І, 1952, 257); // Деревина цього дерева. Дуб широко використовують для виготовлення меблів.
◊ Ду́ба да́ти (врі́зати) — умерти, перестати жити, існувати. Вона таки швидко зачахла: І скоро дуба дала (Кв.-Осн., II, 1956, 223); — На твоїх хлібах я би вже давно врізав дуба! (Горд., II, 1959, 307); Става́ти (ста́ти) ду́ба (ду́бом) — підніматися догори, ставати у вертикальне положення, сторч, дибом. Нам обом волосся стало дуба (Л. Укр., І, 1951, 460); А ось Іван.. має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про неї (Март., Тв., 1954, 50).
2. діал., іст. Великий човен, видовбаний з суцільного дерева (перев. дуба) або зробл. з дощок. Наш дуб помчало за водою (Стор., І. 1957, 245).
3. техн., розм. Речовина, що використовується для вичинки шкіри. Швець дубом шкури пересипа (Номис, 1864, № 12617).
◊ Ду́ба сма́леного пра́вити — говорити нісенітницю. Вона якогось дуба смаленого править та обіцяє груші на вербі! (Л. Укр., II, 1951, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 428.