ДУ́НУТИ, ну, неш, док. Однокр. до ду́ти 1, 2. Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв (Шевч., І, 1951, 271); Дунув [старий] востаннє та й віддав [сопілку] до рук хлопцеві (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 246); * Образно. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина.. холодом (Фр., VI, 1951, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 436.