ДУРИ́ЛО, а, ч., розм. Те саме, що ду́рень 1. — Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? —А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив (Головко, II, 1957, 142); — А ти язика далеко від розуму не держи! — вже замирливо [примирливо] кинув Боженко, добуваючи капшук.. — На, от, закурив, дурило! (Смолич, Мир.., 1958, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 438.