ДІДУГА́Н, а, ч. Збільш. до дід 2. — А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди) (Стор., І, 1957, 79); Вийшов і сам хазяїн. Здоровенний вусатий дідуган (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 104); * Образно. — Здрастуй, Києве! Здрастуй, тисячолітній дідугане! (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 104); * У порівн. Ось дуб.. Один, немов старий-старий дідуган, стоїть він серед поля і до чогось пильно прислухається (Збан., Єдина, 1959, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 299.