ДІРЯ́ВИЙ, а, е. Який має діру або діри. Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею (Мирний, II, 1954, 184); Ми мокли зверху і внизу, Бо човен протікав дірявий (Рильський, Поеми, 1957, 180); У діряві, щілинкуваті двері проходить вітер (Кир., Вибр., 1960, 353); // Зношений до дір (про одежу, взуття і т. ін.); драний, подертий. Дірявого мішка не наповниш (Укр.. присл.., 1955, 165); Потюпала вража баба додому, тільки поглядує на свої діряві черевики та думає, яка-то вона гарна буде в червоних чоботях! (Стор., І, 1957, 24); Вона заклякла на дощі; діряве пальтечко не гріло (Хижняк, Тамара, 1959, 164).
◊ Голова́ (па́м’ять і т. ін.) діря́ва — забутливий, безпам’ятний. Ну, ото ж яка дірява голова! Збирався подзвонити з заводу, щоб не шукати їх з онуком, і не подзвонив (Ю. Янов., І, 1958, 435).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 308.