ЕПІ́ФОРА, и, ж., літ. Стилістичний прийом, який полягає у повторенні однакових виразів, слів або звукосполучень у кінці суміжних або близько розміщених рядків, строф і т. ін. для посилення виразності й мелодійності мови художнього твору; протилежне анафора. Створенню пісенного ладу служать також незліченні фігури анафори і епіфори, що спостерігаються в романі ["Вершники"] на кожному кроці (Мова і стиль «Вершників», 1955, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 484.