ЖВА́ВО. Присл. до жва́вий. Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво… (Вовчок, VI, 1956, 341); Він [пес] зупинився перед учителем, повів носом у бік гостя, жваво замахав хвостом (Ю. Янов., І, 1958, 423); Говорив [професор], як звичайно, цікаво, жваво про готичний стиль і будову (Коб., III, 1956, 319); * Образно. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі (Коцюб., І, 1955, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 515.