ЖЕБРУ́ЧИЙ, а, е. Який просить милостиню і живе з неї. Перебрався він [царевич] за жебручого діда і йде до того міста, де та царівна (Укр.. казки, легенди.., 1957, 400); Коли настав призначений день, царський двір заповнився жебручим народом (Фр., IV, 1950, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 517.