ЖУРИ́ТИ, журю́, жу́риш, недок., перех.
1. Викликати в кого-небудь важкі почуття, невеселий настрій; печалити, засмучувати. Одно й журило їх, що діток господь не дає (Вовчок, І, 1955, 65); * Образно. Журить осінь-сухітниця сонечко, бо нема в ній весняних надій (Л. Укр., І, 1951, 226).
2. Викликати занепокоєння; хвилювати. Журить мене все-таки сей переклад Берна, дерев’яний він такий (Л. Укр., V, 1956, 168).
3. рідко. Указувати кому-небудь на його помилки, недоліки, неправильні вчинки, висловлювати своє незадоволення з приводу чогось. Мати хитала головою й журила сина. — Хіба ж можна отак робити? Що ж із вас буде, як повиростаєте, коли ось дітьми вже воюєте? (Головко, II, 1957, 87); По дорозі журила [Настя] Докію. — І як це ти умудрилась під коровою спати? (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 548.