ЗАБЛИЩА́ТИ, щу́, щи́ш, док.
1. Почати блищати (у 1 знач.). Море заблищало, і вже виразно було видко під місяцем блискучу воду (Н.-Лев., II, 1956, 227); Згодом навіть заблищав [пароплав] дрібними лампами (Ірчан, II, 1958, 330); Настав вечір. В космічній височині заблищали зірки (Досв., Гюлле, 1961, 108); Заблищали очі в Ольги, скотилася сльоза (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 45); // безос. Мені аж в очах заблищало од його рум’янців (Вовчок, VI, 1956, 253).
2. Виділитися своїм блиском, яскравим кольором; з’явитися. Туман піднімався угору, збирався у хмари, між котрими то там, то там та й заблищить шматочок голубого.. неба (Мирний, IV, 1955, 95); Мати знов усміхнулася, але в її очах заблищали сльози (Фр., IV, 1950, 342).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 24.