ЗАБІЛІ́ТИ, і́є, док.
1. Почати біліти, стати білим. Дарка нічого не відповіла, тільки так шпарко-завзято замахала квачем, що й шибка хутко забіліла не згірш від її обличчя (Л. Укр., III, 1952, 655); Вранці сніг війнув із поля, Й забіліло все навколо (Стельмах, Живі огні, 1954, 7).
2. Виділитися своїм білим кольором; з’явитися, показатися (про білі предмети). Та забіліли сніги, Забіліли білі (Укр.. лір. пісні, 1958, 543); З кущів забілів ріг хати (Вас., І, 1959, 270).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 23.