ЗАБІЯ́КА, и.
1. ч. і ж. Той (та), хто заводить, починає бійку, любить битися. — Я був тоді найгірший забіяка в селі і найліпший керманич на весь Черемош (Фр., IV, 1950, 387); Влетів у двір відомий всім забіяка Сивенко; він ще коло хвіртки зняв і кинув під паркан свитку, поплював у руки й полетів у той бік, де борюкалися між собою скілька душ школярів (Вас., І, 1959, 149).
2. ч., заст. Убивця, розбійник. Ти.. волоцюга, забіяка, злий катюга, нічого о собі не дбаєш, о розбою помишляєш (Чуб., V, 1874, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 23.