ЗАГОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, ЗАГОРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.
1. Набувати засмаги, ставати смуглявим під дією сонячного проміння. Загоряє й чорніє тіло (Вишня, II, 1956, 334); Уляна чистила картоплю, все ще надіючись на допомогу невістки, а та собі скинула халат і вмостилася на сонці загорати (Тют., Вир, 1960, 233); — Ой душно тут на сонці! — сказала Сусана Уласівна. — Доки ми будемо тут пектися? Ти, Ватю, загориш (Н.-Лев., IV, 1956, 98); // Присмалюватися на сонці (про рослини). Осипався рясний цвіт у садах, палило сонце, в’ялило, — цвіт загоряв, облітав, — пекуча весна взялася (Горд., II, 1959, 36).
2. тільки недок., перен., розм. Марнувати, гаяти час. — Ну, коли вже твоє серце сигналить, — махнув рукою Козаков, — то… загоряй, братва! (Гончар, III, 1959, 436); Правий фланг кров’ю сходить, з ніг валиться, а ми загораємо… (Кучер, Чорноморці, 1956, 376).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 87.