ЗАГУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. Почати гурчати, утворюючи звуки гурчання. Ой, на горі, на горі Загурчали трактори, Загурчали, загули Коні дужі вороні (Укр.. думи.., 1955, 535); Авто загурчало, рвонулося з місця і за хвилину зникло (Сміл., Сашко, 1957, 220); * Образно. Зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!.. (Вовчок, І, 1955, 110).
2. розм. Упасти звідки-небудь з шумом, стуком. Так він і загурчав з кручі! (Сл. Гр.); // Швидко, з гуркотом піти, поїхати і т. ін. — Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два — загурчиш з хати! (Мирний, III, 1954, 297); Під’їхав шофер, запустив у бак шланга, набрав тієї рідини і загурчав, аж курява знялася з-під коліс (Кучер, Дорога.., 1958, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 100.