ЗАДКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. фам. Іти, лізти, посуватися задом наперед. Настя злякано ойкнула: — Ой, хтось вилазить із печі! І справді, з печі задкувало хлоп’я, світячи крізь подрані полотняні штанці синюватим тілом (Речм., Весн. грози, 1961, 46); // Іти, пересуватися, простувати назад, а не вперед. Темнота важчала.. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує (Гончар, III, 1959, 77); // Відступати в бою, на війні. Цілі села йшли до Чапаєва. Пани задкувати почали, все назад та назад, до.. самого моря Каспія (Укр.. казки, 1951, 398).
2. перен., фам. Відмовлятися від своїх думок, слів, намірів, обіцянок.
3. рідко. Іти ззаду, вслід за ким-небудь. Іде султан; за ним наші задкують небоги (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 111.