ЗАДО́СИТЬ, присл., розм. Достатньо, багато або більше, ніж треба, можна. [Матрона:] Та чи нам же його [поля] треба? Маємо, богу дякувати, й свого задосить (Фр., IX, 1952, 401); Увагу його вабили не річка і не веселі забави товаришів, а книжки, яких було задосить у тісних низеньких кімнатах його дому (Рибак, Час.., 1960, 206); // у знач. присудк. сл. Цілком вистачає. У личинок метеликів — гусениць — складних очей зовсім немає, їм задосить кількох пар простих очей, які розміщуються поблизу рота (Наука.., 2, 1966, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 114.