ЗАКО́ННИК, а, ч.
1. розм. Знавець законів (у 1 знач.). [Передерій:] Чого ж ти,, кажу йому, клопочешся, коли в нас один аблокат [адвокат] на всю округу — Василь Трохимович? ..Самий справедливий законник! (Мирний, V, 1955, 123); // Той, хто суворо пильнує, дотримується законів; охоронець закону. — Ач який законник знайшовся! — підскочив до нього розлючений Хорбут. — А чужі коні красти, наприклад, — такий закон є? (Мур., Бук. повість, 1959, 200).
2. заст. Чернець. Сповідав законник Панка молодого (Рудан., Вибр., 1937, 214).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 156.