ЗАЛУНА́ТИ, а́є, док.
1. Почати лунати, стати чутним. Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з.. рівноваги (Фр., VII, 1951, 188); Звідкіль і жарти ті візьмуться — І сміх дівочий залунає (Коцюб., І, 1955, 425); Раптом залунали постріли і вигуки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 12); Як рівний з рівними, я сяду серед вас, Хай піонерська пісня залунає… (Бичко, Сійся.., 1959, 52); Десь далеко басовито залунав грім (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 19); Незабаром у коридорі залунали чиїсь поспішні кроки (Кол., На фронті.., 1959, 56); // безос. Всі знали пісню про Сову. І знов залунало полем, ще голосніше, ніж перше (Кобр., Вибр., 1954, 158).
2. Почати видавати дзвінкі звуки. Залунав гурток [дітей], химерно Вирував навколо мене їх танок, бриніли співи (Л. Укр., IV, 1954, 163); // Лунко зазвучати. Вже спалахнула ранкова заграва на сході, вже залунали ранкові хори пташок у кущах (Збан., Між.. людьми, 1955, 26).
3. Сповнитися звуками (про ліс, гори і т. ін.). Співом пташки голосистої Залунав увесь лісок (Граб., І, 1959, 321).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 195.