ЗАМА́РИТИ1, рю, риш, док.
1. неперех. Почати марити. * Образно. Тебе нема, а все з могили Твій образ світлий устає, — І знов душа почує сили, Заморить серденько мов! (Граб., І, 1959, 89).
2. перех. і неперех. Заговорити безтямно, безладно уві сні або в гарячці. Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко і безладно (Тулуб, Людолови, II, 1957, 164).
ЗАМА́РИТИ2, ить, док., розм., рідко. Невиразно завиднітися; забовваніти. Зітхнув востаннє і вже руку до хвіртки простягаю, коли поміж деревами щось замарило. Придивляюсь — хтось височенний простує (Вовчок, VI, 1956, 305).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 202.