ЗАПОВІ́ДАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до заповіда́ти. Заповідаючи майно державним органам або громадським організаціям, заповідач має зазначити певну мету, на яку повинно бути використане заповідане майно (Цив. кодекс УРСР, 1950, 70); // заповідано, безос. присудк сл. Мені заповідано в спадок жалобу й красу. Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі… (Л. Укр., І, 1951, 214); Навчає баєчка великого й малого, Бо заповідано давно, Що краще зернятко своє одно, Ніж цілі ворохи чужого (Гл., Вибр., 1957, 210).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 268.